ДЗР

Одного разу мене покликали в "Дозор". Вийшло теє абсолютно випадково - друзяки підібрали мене після роботи, і ми вклинились в процес вже, фактично, посеред двіжухи. Єссно, шо ми не застали інструктаж, мотівірующіє рєчі і різноманітних застережень типу "не лякайте карєнних, їм там ще жить". Ми приїжджали на локацію, поволеньки вигружались із машини, з ледь жеврівшими ліхтариками з переходу шукали якісь «коди», які ніхто в очі не бачив, лізли хто - куди, і раптом, із якогось невидимого штабу, дізнавались, шо то "хомяк", грузили сраки в машину і чекали чергової хом'якоадреси.

Під ранок стало вже зовсім нудно, настрої в екіпажі бродили типу "держіть мене семеро", і на вранішньому брифінгу ми вже збирались провести дуже коротку, але вражаючу своєю ефективністю розмову з тим самим штабом-невидимкою... 🤬 Але на брифі, побалакавши під пивасік з нашими мозго - штабо - логісто - координаторами, нервове напруження чуть відпустило, і Я впевнився, шо то наче і непогані мужики й дівчата, і до виховного рукоприкладства не дійшло 😜 Я просто зарікся ше так безтолково проводити нічний час, і попхав домів.

Та, єк то вумні люди кажуть, "Дозор, Кампарі і анальний секс з першого разу не розпробуєш", і за два тижні Я їхав на вечірній бриф з величезним Маглайтом, на 6 бочок - батарейок марки «Д», будівельними рукавичками у рюкзаку, і повними рішучості очима... Та ніч була справжнім фаталіті для здорового глузду, і нечіткого, проте безпечного вектору мого спокійного, майже розміреного життя… Слава яйцям, мене оприділили в екіпаж до новачків, але вже більш - менш знайомих зі специфікою задач і гри вцілому. Пів - ночі ми придивлялись одне до одного, обмеживши спілкування кількома словами, та, десь після півночі, стали попити кави, і… Панєслась душа в рай. Вже ніхто з нас не пам’ятає яку з животрєпєщущих тем ми зачепили і на чому зійшлись, але залишок ночі пройшов вже у зовсім іншому настрої та динаміці.

С.М.А.Й.Л.-и та екіпаж «Табурєта», моя пошана 😘 Можем павтаріть)))

І почалась нова для нас Ера накопичення… В мені прокинувся новий різновид хом’яка - той, що зазвичай вдягнений у хакі, а в торбинці має все необхідне для виживання у атомній війні. Як то кажуть - «У хлопчиків найтяжчий період, то перші 40 рочків», і схоже, що пік запалення приходиться десь на 25-30… Ми мірялись все новими і новими, все потужнішими і яскравшими, все меншими і легшими ліхтариками, технологічними камуфляжами у нових патернах, наколінниками, налокотниками, розгрузками з балістичним захистом і іншим скарбом. А такий дріб’язок, як захисні негорящі маски та тактичні перчатки, взагалі ніхто не рахував. І врешті, всенький цей крам почав поступово витісняти із шафи улюблені футболочки від Бікемберг та модні джинси 😜 Не знаю (точніше - знаю) як-хто, а Я - свято вірив у то, шо прикид єк у імпортних космічних рейнджерів точно - точно допоможе мені бути швидше - вище - сильніше, і ефективніше у Грі, заради якої терпілось цілі два тижні, шоби за одну ніч влаштувати показ тактичних мод і демонстрацію тєхнічєского і морального прєвосходства.

Ми телепортувались з одного кінця міста в інший на швидкостях, які більшість людей бачать тільки у кіно, знаходили те, що знайти просто неможливо, і в кількості - просто пригоршнями, відрами, мішками, самосвалами, космічними транспортниками знаходили собі пригоди, від яких вміст адреналіну у крові просто зашкалював і розривав серця, що молотились у скаженому ритмі. Ніхто, рім нас самих, не розумів цієї тяги, майже залежності, що двічі на місяць заставляла нас виходити на гру, спішити і зрізати на довгих переїздах, як скаженим носитись по недобудованим і покинутим будівлям, колекторам, бункерам та заводським ангарам, налаштовувати зв’язок та координацію, економити хвилини та секунди і накопичувати бали в командних заліках… За пляшку «Совєцкого» 🤷🏻‍♂️ Саме тоді багато хто з нас почав прокидатись від затьмарення дорослішанням, і відчувати справжню, нестримну, дитячу жагу до пригод та пізнання такого прекрасного світу навколо… Це не підлягало і не підпорядковувалось жодним моральним нормам сучасного світу, тож переважна більшість з нас залишилась непойнятими, з таким, знаєте, осадочком - коли в очах співрозмовника, котрому намагаєшся донести свою місію та пристрасть, ясно читалось «…кончений, їй Б-гу кончений…»

З цим нерозумінням і засудженням, типу «астанавісь, ти уже не мальчік» Я стикаюсь і по сей день.

Але це вже зовсім інша історія…

  • Повна довжина тексту - 4383
    Довжина без пробілів - 3710
    Кількість слів - 678

Друзі, Я роблю це все на некомерційній основі, та раптом хтось із вас бажає підтримати автора монєткой на нову трембіту, то ласкаво просимо за посиланням! 😘 https://4ipmunk.dyaka.com/donate