YOUR FIRST TIME

А пам’ятаєте єк Ви, одного чудового дня, збирались зробити ЦЕ вперше?
Мабуть то було дуже хвилююче, Ви в радісному передчутті кожної миті та секунди процесу, і… Ось кульмінація! Апогей!.. І неділимість вашого союзу… І, нехай і дещо пізніше, доста насолодившись почуттями, що мов буря захопили Вас, в солодкому, та такому радісному безсиллі, засинаючи, немов торкаєтесь усіх зірок у всесвіті, і немає нічого більш величного, ніж Ви… Ви — і є весь Всесвіт… Весь шепіт вітру, та шелест струмків — він Ваш… Так, перетікаючи в обійми Дрімоти, Ваш перенасичений емоціями мозок, потихеньку засинав та видів кольорові сни…

Нєєєєє??? Тоді слухайте, як то було у мене…😂

Ми готувались до цього приблизно за місяць, хоча і знали про все, вже набагато раніше. Більш того - могли назвати точну дату цієї Події!

Від хвилювання погано спалось, хоча, на апетит Я, як завше, не скаржився. Щоранку Я прокидався, подумки викреслював в біологічному календарі іще одну, прийдешню добу. Я збирався до праці, рутинно чмокнувши солодко дрихнувших домашніх, весь подумки вже належавший ЇЙ… Я чекав, Я прагнув зустрічі, ніби слайди, знов і знов, прокручував придумані мною подробиці, Я смакував найдрібніші деталі, розтягував їх по піднебінню, немов хороший коньяк…

Був теплий вересень, ми морально та фізично готувались до скорих подій. Це відчувалось, ніби лавина, що насувалась на нас, щосекунди набираючи міць та оберти, з легким відтінком неминучого та легким шоком від грандіозності та величі Явища…

Тим часом, омріяная дата все наближалась. Білети давно куплені. Здобувались та докупались усі необхідні дрібнички, та потихеньку збирався «чємодан»…

І ось, в призначений час, 19-го вересня, ми зустрілись біля переходу на Центральному вокзалі, в місці, що пізніше стало для мене сакральним, та значущим. Хоча на ділі — місце як місце: Запльована привокзальна площа, дурно пахнучі після вчорашнього «залізничники»… Крч, та ще романтіка…

Наша брава та строкато-п'ятниста команда виглядала, як загін елітних рейнджерів, чи-то перед десантом, чи-то у відпустці, під кеірівництвом явно більш досвідченого дядечка, якого ми на всю площу величали Командиром. Але по-тихому бігати по пивасік нам це не заважало…

Нас, ясне діло проводжали. Ті, кого лишати зовсім не хтілось, так і ті, що з погано прикритою нетерплячкою чекали нашого від’їзду... 😁

Помахали “на прощання” платочком, і клятвєнно пообіцявши званіть-пісАть-нє забувать всі чотире дні, ми відчалили від перону в незкінченність і далі…

Ніч перед рандеву пролетіла, як три міжгалактичні мілісекунди, за які ми подолали майже 700 км простору. А ранок зустрів нас прохолодою, похміллям та гидкою кавою на головній площі Ворохти. Останній ривок, легкий сніданок, і ось ВІН — старт!

З матюками та піснями ми перли свої саквояжі і косметички вгору, до омріяної Вершини, ламаючи на своїй дорозі всі перепони (кущі), і калічили валютними тактичними черевиками, і без того подовбаний північний схил Говерли…

Я, незлим, тихим словом згадав кожну пару шкарпеток, всі 154 футболки, шерстяний светр, запасні мешти та 6 кілограмових банок тушняку, що вольготно подорожували на моїх плечах. А коньяк?!. 4 флєшки відбірного “…Кахеті” в склі, так і гріли душу, спину та загострювали бажання по-ВДВшному розгепати їх об буйну головушку, яка се придумала.

Менш із тим, медлєнно, но увєрєнно, ми долали метр за метром, не забуваючи постійно скавчати по поводу ваги наших рюкзаків та відсутності комфорту.

Також, проскакували мислішки, що недостатній рівень підготовки і часткова відсутність інтелекту, власне і нагрузили наші спини. Та ми героїчно гнали ті думки геть.

І ось, 300 мегабайт неймовірних краєвидів та портретів потому, і рекордні 5 годин боротьби з лінню та нав’язливим бажанням зкотитись вниз, Вершина постала перед нами у всій її красі та могутності…

20.09.13. 14:04

Говерла. Справжня Дама, горда і неприступна, вкутана шаллю туману та бурі, дивовижна, велична та така бажана…

То було кохання з першого подиху…

Я, недовго насолодившись захватом першої зустрічі, був змушений повернутись на маршрут, і тягнучи свій нємєрянний рюкзак, як мурашка, бо дорога попереду була ще неблизька, а діло вже під вечір…

Та як не хотілось розлучатись! Ооо… Всім своїм єством Я бажав продовження нашої зустрічі, та час - штука невблаганна.

Ми повернулись в реальність, під командирське «йоп…ерний тєатр», продовжуючи шлях вниз по хребту, в сторону оз. Несамовите, з ціллю стати там на ніч. Та, в силу отриманих на підйомі травм, загострившихся після “пивної всюношної” болячок; все набираючої оберти бурі, снігу з дощем, що падав всупереч гравітації знизу — вверх, а також нещадного часу, ми повзли, єк стадо черепах по білим піскам Кюрасао.

Ледь перевалили г. Туркул - зупинка. Коротка нагорода, і Командиром була дана команда “Вертаємось”.

І ще 2 години матюків та пісень з репертуару Володимира Семеновича та гурту Мертвий Півень, в честь крутого схилу та перегруженого рюкзака. І знову ейфорія вершини…

Хоч якось заховались від вітру ми приморили, голодних з самого ранку, «черв’ячків» та ляпнули по піісьонч - нас так добив «другий підхід» що про ПТБ ми на деякий час забули, і, акі барани горниє, помчали — поповзли — пошкандибали в сторону бази Заросляк, плекаючи надію поставити намета в зоні лісу, до того, как сонце зайде за гори.

Наш пелотон, на чолі з Командиром, помчав далеко вперед, з чіткою ціллю — поставити табір, та підготуватись до зустрічі з обезсиленою молоддю. В числі молоді був і Я, як самий живий (чи самий дурний?), але погано стоячий на ногах, персонаж.

Коротенько про події того вечора:

Мы благополучно дістались ночівлі, вже блукаючи по нічному карпатському лісі, ми зустріли нашого аксакала Юру, що вийшов нам на зустріч, і пішли куди як бадьоріше. Як виявилось — табору немає. Ночували ми в, на той момент ще недобудованому, комплексі Заросляк, де нам люб'язно (за кілька шекелів, ясне діло) виділили цілих 2 кімнати с простими пружиними ліжками, але з гарячим душем… І, о, Богі! Шо то був за відпочинок!..

Це було райськи нєжно, і, однозначно комфортніше усих п'яти і семи-зіркових готелів, з їх олл-інклюзівами, разом взятих!

Наступного дня ми розділились. Стояла прекрасна осіння погода (та-дааааам!), і основна частина групи, зрізавши кусок дороги, пішла по основному плану. Я-ж, змучений сумнівами та жахливою кріпатурою з підозрою на вивих, вирішив лишитись внизу, склавши компанію моєму, ще більш травмованому товаришу - він страшенно зірвав спину, грижа була розміром з тенісний м’яч! Наша “травматологія” вольготно розташувалась у Ворохті, споживаючи “…Кахеті” с тушняк��м, котрий ми, стидаючись потревожити хазяїв котеджу, розігрівали на спиртовці, встановивши на балкончику конструкцію, не гірше об'єкта “Укриття”.

В ті дві доби, проведені на амбулаторному, ми багато співали, трошка пили, і зовсім мало гуляли… але кожен з нас, двох Ваньок, однозначно вирішив:

В. Гори. Я. Більше. Не. Повернусь.

Я мучився цією думкою, мене душила та краса і пишність, що підкорили мене, вдарили в самісіньке серце, і заглянули в такі глибини Душі, що страшно-й уявити…

Рішення трималось рівно до приїзду в курний, смердючий Київ. Ми переглянулись, і зрозуміли один одного, взагалі без слів.

Я був в Горах вже за 2 месяці. І з тих пір — моя душа, моє, без перебільшень, вогняне серце — в Горах. Бо…

“der Berg ist eine Droge”

Але це - вже зовсім інша історія…